Геополітичний контекст першої декади нового тисячоліття характеризується переходом від романтичного лібералізму у міжнародних відносинах, що був навіяний перемогою західної демократії над східноєвропейськими комуністичними режимами, до жорсткого прагматизму, спрямованого на захист власних національних інтересів.
За таких умов потенційна загроза застосування військової сили, як останнього аргументу в боротьбі за енергетичні ресурси, знову набирає своєї актуальності. Ескалація напруженості на Близькому Сході (Іракські та Лівійські нафтові родовища) є яскравим прикладом можливих сценарних планів щодо нагнітання кризової ситуації та доведення її до рівня внутрішнього збройного протистояння, яке «потребує втручання міжнародних миротворчих сил».
Іншим ключовим фактором, що обумовлює виникнення збройних конфліктів, є вплив загальносвітової рецесії на оборонну індустрію як важливий сектор забезпечення функціонування національних економік. Так, річний товарообіг оборонної індустрії Великої Британії складає 35 мільярдів фунтів стерлінгів, а річний обсяг експорту військових товарів - 7,2 мільярда фунтів стерлінгів. Чисельність працюючих у цьому секторі економіки, який включає понад 9 тисяч підприємств (у т.ч. малого бізнесу), складає 300 тисяч чоловік.
При цьому застосування збройних сил у військових конфліктах дозволяє вирішити триєдине завдання:
досягнути певних політичних цілей по реалізації національних інтересів;
в рази збільшити інтенсивність експлуатації бойової техніки та використання накопичених запасів боєприпасів, що, в свою чергу, дозволяє через оборонне замовлення підтримувати національні оборонно-промислові комплекси у «підігрітому» стані;
переконати національних платників податків у наявності реальних воєнних загроз їх безпеці, що обумовлює необхідність утримання високотехнологічних збройних сил.
Довідково. Тільки на першому етапі операції «Світанок Одисея» (Лівія) коаліційними військами США, Великобританії, Канади, Франції та Італії було використано 110 крилатих ракет «Томагавк» (орієнтовна ціна одиниці близько 600 тис. доларів США). Під час початку бойових дій в Перській затоці було використано 288 ракет аналогічного типу.
Україна в силу свого географічного положення та значних економічних можливостей перебуває в зоні прискіпливої уваги світових центрів сили – традиційно могутньої європейської спільноти та США, з одного боку, та стрімко зростаючої потужності євразійських альянсів, з другого.
Змагання між центрами сили за вплив на зовнішню та внутрішню політику нашої держави обумовлює формування нестабільного безпекового середовища, яке має значний конфліктогенний потенціал.
Безпекова ситуація ускладнюється наявністю загрози «спалаху» низки «тліючих» територіальних претензій до України (Буковина, Бессарабія) з боку сусідніх країн та регіональних «заморожених конфліктів», серед яких найбільшу небезпеку являють собою Придністров’я і Північний Кавказ. З огляду на можливі імплікації варто також більше уваги приділяти моніторингу ядерної програми Ірану та курдській проблематиці в ірако-турецьких відносинах.
Безпосередній вплив на суть сучасної оборонної політики України несуть політика південного сусіда щодо поступової ісламізації Криму, прихована «паспортизація» українських громадян з боку Румунії, Угорщини, Польщі, Росії, нещодавнє проведення спільних російсько-білоруських військових навчань, які передбачали вторгнення на територію третьої держави для «захисту нафтогазових магістралей».
Виходячи із характеру потенційних загроз, можливо спрогнозувати, що масштаб імовірного збройного конфлікту, в який може бути втягнута, за певних умов, Україна, сягатиме на початковому етапі рівня класичного з точки зору оперативного мистецтва «прикордонного збройного конфлікту» (глибина можливого вторгнення - від 50 до 80 км). В подальшому за сприятливих умов війська потенційного агресора можуть вклинитися на окремих напрямах на глибину до 150 км із задіянням своїх розвідувально-диверсійних груп на найбільш важливих оперативних напрямах та у великих промислових і адміністративних центрах.
Малоймовірними в сучасних військово-політичних умовах будуть можливість нарощування зусиль з боку агресора та необхідність оволодіння всією територією держави, оскільки в такій ситуації його політичні та економічні втрати значно перевищуватимуть набутий воєнний успіх.
Таким чином, максимальний масштаб можливої воєнної загрози для України вкладається в оперативні нормативи оборонних операцій одного-двох армійських корпусів.
Виходячи з цього, можна погодитись із твердженням ряду військових експертів, що матеріалізований принцип «оборонної достатності» (задекларований Україною), на практиці повинен передбачати утримання загальної чисельності Збройних Сил України на рівні до 140 тис. чол., а в умовах мирного часу – не менше 120 тис. чол. За таких кількісних показників підтримувати необхідні можливості для гарантованого реагування на потенційні загрози дозволить розподіл Збройних Сил на функціональні компоненти, що матимуть відповідні завдання та терміни готовності до їх виконання.
Такий підхід до конфігурації військ використовують практично всі європейські держави та навіть міжнародні військово-політичні оборонні та безпекові союзи (бойові тактичні групи ЄС, війська Системи резервних угод ООН, Сили реагування НАТО).
До нещодавно Україна йшла також таким шляхом. Її Збройні Сили за функціональним принципом поділялися на Сили швидкого реагування з терміном готовності до застосування до 15 діб (у складі яких були Сили негайного реагування з терміном готовності до 5 діб) та Основні сили оборони (з терміном готовності 30-60 діб).
Копіювання керівництвом Міністерства оборони України російського зразка функціональної побудови Збройних Сил (Сили постійної готовності, Сили бойового чергування та Сили нарощування) та відмова від структури армійських корпусів на користь оперативних командувань не принесуть бажаних результатів, оскільки не відповідають оперативним умовам України. Намагання створення такої структури та розподілу були характерними для Збройних Сил України зразка 1994-1998 років.
За неофіційними коментарями експертів Генерального штабу ЗС Російської Федерації, така різка переорієнтація в напрямах проведення подальшої воєнної реформи в Україні може мати катастрофічні наслідки для її Збройних Сил, нівелює досягнутий прогрес та відкине їх у розвитку як мінімум на десять років назад.
Так, наприклад, Об’єднані стратегічні командування на театрі воєнних дій (далі – ТВД) (включає територію декількох військових округів), створення яких розпочала Росія в рамках формування нової системи управління військами (відповідний указ Президент РФ підписав 14.07.2010 року), по суті є копіюванням Об’єднаного оперативного командування ЗС України (розформованого керівництвом ЗС України у липні ц.р.). Завданнями цього органу управління як в російських ЗС, так і в ЗС України є здійснення підготовки та застосування міжвидових угруповань військ.
Практично така ж аналогія спостерігається й в питаннях удосконалення системи матеріально-технічного забезпечення військ . У ЗС РФ здійснюють їх централізацію, а у ЗС України наприкінці 2010 року розформовують Командування Сил підтримки та децентралізовують систему управління, відновлюючи архаїчні штаб Тилу та штаб Озброєння.
Повернути все у нормальне русло реформ буде важко, але поки що можливо, оскільки база розформованих органів управління залишилася, а підготовлені офіцери проходять службу в інших штабах та підрозділах.
Якщо це трапиться, то в подальшому удосконалення системи оперативного управління військами необхідно здійснювати шляхом введення до складу Об’єднаного оперативного командування штабів видів Збройних Сил. У такий спосіб дійсно можливо скоротити загальну кількість ланок управління, а також підвищити ефективність і оперативність управління військами в мирний та воєнний час.
В цілому ж розподіл на функціональні компоненти за європейським прототипом (категорії боєготовності наведені у додатку) дозволяє не лише суттєво підвищити оперативні можливості військ, але й за необхідності здійснити нарощування їх потенціалу за рахунок інших силових структур і, що не маловажно, скоротити витрати на їх утримання шляхом більш прагматичного ешелонування.
Недостатньо вивчено в Україні питання щодо стратегії стримування можливої агресії та ролі і місця в ній звичайних (конвенційних) збройних сил.
З огляду на низьку ймовірність широкомасштабного застосування ядерної зброї на короткострокову та середньострокову перспективу, конвенційні озброєння продовжуватимуть відігравати значну роль у процесі стримування збройної агресії з боку інших країн.
Ядерне стримування в основному зосереджується на збереженні миру за рахунок загрози отримання відповіді, яка не є неприпустимою за будь-яких умов (ядерна війна).
Основна відмінність ядерного стримування від конвенційного полягає в наступному:
ядерне стримування – основним фактором стосовно відмови від початку бойових дій є сам факт наявності ядерної зброї у противника;
конвенційне стримування – основним фактором стосовно відмови від початку бойових дій є наявність достатньої кількості сучасної зброї.
Крім того, під час опрацювання питань застосування конвенційної зброї, як стримуючого чинника, необхідно врахувати такі фактори:
можливість використання фактору раптовості (знижує необхідний рівень застосування конвенційної зброї);
наявність у противника засобів попередження та відбиття атак;
витривалість (тобто можливість вести бойові дії конвенційними засобами протягом значного проміжку часу);
ризик застосування зброї масового ураження та наявність засобів протидії;
регіональна архітектура безпеки.
Водночас, стратегія стримування конвенційними засобами ґрунтується на таких засадах:
по-перше, противники зацікавлені в швидкій та «дешевій» перемозі (тривала та коштовна війна знищує економіку та підриває підтримку населення);
по-друге, стримування конвенційними засобами базується на запобіганні досягненню опонентом своїх цілей швидко та з мінімальними економічними затратами;
по-третє, якщо ворог зацікавлений в швидкій перемозі, а стримування спрямовано на недопущення цього, тоді критичним є баланс сил.
Особливістю конвенційного стримування є необхідність демонстрації зброї для того, щоб потенційний ворог відмовився від думки, що може отримати військову перевагу, навіть в локальному контексті.
З цьому приводу, провідні військові експерти зазначають, що необов’язково розгортати сили та засоби безпосередньо на ТВД, наявність сил та засобів для нанесення ударів за межами національної території також є важливим стримуючим фактором. Разом з тим, у випадку безпосередньої загрози можливо здійснити передове розгортання конвенційних сил з метою демонстрації рішучості намірів щодо нанесення превентивних ударів.
Основними вимогами до конвенційного озброєння в контексті його використання, як засобу стримування, є такі:
спроможності до ураження захищених цілей противника на значній відстані від кордонів;
наявність засобів ураження, які можуть бути розгорнуті у короткі терміни і на мобільних засобах.
Ставлення до конвенційних та ядерних засобів стримування з боку країн та міжнародних організацій наведено у додатку.
Виходячи із зазначених міркувань, подальше удосконалення функціональних компонентів ЗС України можливо здійснювати за рахунок створення Сил стримування (як варіант – у складі Сил швидкого реагування). Актуальним на сьогодні є необхідність використати практичні напрацювання Генерального штабу ЗС України десятирічної давнини (за часів існування у Сухопутних військах ракетної дивізії ОТР) щодо теорії операції Сил стримування.
При цьому матеріальну основу Сил стримування можуть скласти підрозділи спеціальних операцій (із складу Сил спеціальних операцій) та багатофункціональні ракетні комплекси (розроблення яких триває в Україні, але через фінансові обмеження надходження перших зразків на озброєння очікується не раніше 2023 року).
Загалом стан озброєння та військової техніки (далі – ОВТ) є самим критичним фактором, від якого залежить організація оборони держави. До цього часу добитися кардинальних змін за цим напрямом воєнної реформи не вдалося.
Намагання штучно продовжити терміни експлуатації існуючого ОВТ та здійснювати його часткову модернізацію не дасть бажаних результатів.
Так, наприклад, аналіз світових тенденцій проведення національних воєнних реформ свідчить, що найбільший пріоритет надається розвитку військово-повітряних сил.
Водночас, за оцінкою фахівців, ресурс ремонтопридатності та часткової модернізації бойових літаків ЗС України буде вичерпано у 2020 році. При цьому вже у 2016 році на озброєнні Військово-Повітряних Сил не залишиться жодної придатної (без ризику відмови) до використання авіаційної та зенітної ракети (за виключенням переносних комплексів). Незважаючи на викладені факти, на сьогодні так і не визначено обґрунтовані перспективи розвитку цього виду ЗС України.
Цілком очевидно, що в сучасних економічних умовах Україна буде неспроможною вирішити зазначену проблему, орієнтуючись лише на власний оборонно-промисловий комплекс. Більше того, зважаючи на значну вартість проектів з побудови сучасних бойових літаків, навіть у довгостроковій перспективі вирішення цього питання самотужки буде економічно недоцільним.
У цьому зв’язку слід приділити увагу проведенню відповідних маркетингових досліджень та пошуку найбільш сприятливих пропозицій щодо спільного або ліцензійного виробництва в Україні закордонних бойових літаків. Як варіант – доцільно відновити робочі контакти з шведською корпорацією SAAB, яка випускає сучасні багатоцільові літаки Гріпен (Gripen), та продовжити переговорний процес щодо можливості їх лізингової поставки і в подальшому налагодження ліцензійного випуску в Україні.
За своїми тактико-технічними характеристиками зазначений літак не поступається кращим зразкам інших виробників, таким як: F-22 «Раптор» (США); Єврофайтер «Тифлон» (спільне виробництво країн ЄС – Німеччина, Іспанія, Великобританія, Італія); російському Су-35 або французькому Рафалю.
Водночас, на користь вибору шведського літака є низка аргументів:
Швеція – нейтральна країна, що спрощує переговорний процес з огляду на позаблоковий статус України;
вартість літака JAS-39D становить близько 56 млн. доларів у порівнянні з 155 млн. доларів за F-22, 80 млн. євро за Єврофайтер, 65 млн. доларів за Су-35 та 82,3 млн. доларів за Рафаль;
аналогічні літаки перебувають на озброєнні ЗС Угорщини, Чехії, Південної Африки та Таїланду. Потенційними клієнтами компанії SAAB з питань придбання такого типу літаків розглядаються Швейцарія, Нідерланди, Хорватія, Данія та Бразилія, що свідчить про певний попит на них на міжнародному ринку авіаційних озброєнь;
виходячи з попереднього та беручи до уваги географічне наближення України до існуючих і потенційних експлуатантів літаків JAS-39D, організація його ліцензійного виробництва та ремонту в нашій державі може принести додаткові бенефіти для національної економіки;
в ході проведених протягом 2008 року консультацій з представниками компанії SAAB та МО Швеції було досягнуто попередніх домовленостей щодо вивчення можливостей ліцензійного виробництва літаків JAS-39D в Україні (на базі АНТК «Антонов»);
базування та технічне обслуговування зазначеного типу літаків не потребуватиме значної модернізації існуючої аеродромної бази в Україні, навчання та підготовка обслуговуючого персоналу займають у 3-4 рази менше часу у порівнянні з іншими типами літаків.
З питань спільного виробництва безпілотних літальних апаратів, тенденція до використання яких швидко зростає та має стійкий характер, доцільно більше приділяти уваги розвитку військово-технічного співробітництва з Ізраїлем, який вважається однією з провідних країн світу в галузі будівництва БПЛА (за співвідношенням ціна-якість).
На користь такого твердження можна навести наступні факти. Міноборони РФ витратило на розроблення проектів БПЛА близько 5 млрд. рублів, проте ці інвестиції не принесли бажаного ефекту. Протягом 2009 року було проведено низку випробовувань всіх БПЛА, які були розроблені російським ВПК, жоден з них не відповідав поставленим вимогам. За оцінкою російських військових експертів, їх БПЛА значною мірою поступаються зразкам іноземного виробництва. У 2009 році Росія уклала договір з Ізраїлем на закупівлю БПЛА, а відповідно до заяви директора державної корпорації «Ростехнології» розглядається питання щодо налагодження спільного виробництва БПЛА з ізраїльською компанією Israel Airspace Industry.
У цьому зв’язку Україна могла б також вийти з подібними ініціативами співробітництва з Ізраїлем, з урахуванням можливостей Державного підприємства Міністерства оборони України «Чугуївський авіаційний ремонтний завод» щодо виготовлення безпілотних літальних апаратів за версією «СТРЕПЕТ-Л» і «СТРЕПЕТ-С».
За основними зразками ОВТ Сухопутних військ та Військово-Морських Сил за умов певної модернізації свого ОПК Україна спроможна забезпечити свої потреби у повному обсязі.
На завершення слід зазначити, що успіх воєнної реформи в Україні багато в чому залежить від вивільнення Міністерства оборони та Збройних Сил від виконання невластивих їм функцій (будівництво житла, утилізація ОВТ тощо). Натомість в питаннях удосконалення економічної складової діяльності Міністерства оборони необхідно забезпечити приток кваліфікованих та досвідчених кадрів, здатних професійно вирішувати ці питання.
На користь такого твердження можливо привести факт того, що незважаючи на щорічну «боротьбу за збільшення фінансового ресурсу оборони», як правило, при виконанні бюджету Міністерство оборони через законодавчу недосконалість та бюрократію не спроможне «переварити» належним чином навіть наявні кошти.
З іншого боку нерідко амбітні плани Міністерства оборони, наприклад у сфері закупівлі ОВТ, ПММ, відновленні стратегічних та оперативних запасів тощо, неможливо задовольнити одномоментно, беручи до уваги промислові можливості підприємств України.
В усьому повинна бути виважена та раціональна політика, тим більше в такій складній та комплексній сфері діяльності, як національна безпека і оборона.
Тимофіїв В.І., Гурак С.П., для ЦВППБ
