Сьогодні ЗМІ в достатку розміщують матеріали, присвячені технологіям інформаційно-психологічного протиборства і проблемі інформаційної безпеки України.
Погоджуючись в основному з підходами більшості авторів, слід зауважити, що здатність країни протистояти інформаційним агресіям і в цілому «кольоровим» революціям визначається не тільки організаційними і технічними заходами, які здійснює держава у сфері інформаційного протиборства. Мову потрібно вести також і про стійкість суспільства і його лідерів до подібних соціальних потрясінь закордонного походження.
Деякі уроки революційних потрясінь
Крім часто обговорюваних подій поточного року, який виявився «багатим» на революційні потрясіння в регіоні Близького Сходу і Північної Африки, минуле десятиліття принесло нам «різнокольорові» революційні події і на пострадянському просторі.
Незважаючи на рознесеність в часі та у просторі, всі вони мають загальні характерні риси:
практично жодна з цих революцій не була обумовлена виключно внутрішніми чинниками свого виникнення. Безперечно, вони існували, але не були настільки критичними, щоб виводити людей на вулиці і змушувати їх скидати владу;
всі вони значною мірою були ініційовані з-за кордону, причому в ряді випадків іноземний вплив був визначальним стосовно їх зародження, здійснення та підсумків;
згадані держави-жертви не мали достатнього національного суверенітету у своєму інформаційному просторі. Більш того, під гаслами свободи поширення і доступу до інформації, стало можливим наповнення цього простору деструктивним змістом зарубіжного походження;
національні еліти, які перебували при владі і в кінцевому підсумку були повалені, виявилися нездатними чинити опір «революціонерам» через свою вразливість, перш за все бізнес-фінансову;
ця вразливість створила передумови для тиску на лідерів з-за кордону, в основу якого була покладена загроза їхньому бізнесу та фінансам, розміщеним, як правило, в зарубіжних банках. Західні країни, які прийнято відносити до організаторів переворотів, до певного моменту взагалі навмисне «заплющували очі» на ті чи інші фінансово-економічні та інші зловживання представників влади країн - майбутніх жертв і навіть сприяли збільшенню їхньої уразливості;
одночасно проводилося виявлення і приховану підтримку, просування, «розкрутку» т.зв. «опозиційних» лідерів, на яких робилася ставка в ході майбутніх революцій. У багатьох випадках знаходилися люди з певними політичними амбіціями, які не гребували нічим у гонитві за володінням владою і ставали зручним «матеріалом» для вкладання «ресурсів» ззовні;
у всіх випадках мала місце завчасна підготовка «протестної бази», включаючи проникнення в інформаційний простір, підтримку різних антиурядових сил, недержавних організацій та засобів масової комунікації, їх фінансування;
в кожному конкретному випадку революції стали можливі завдяки наявності тієї чи іншої цільової аудиторії, на соціально-економічні та інші проблеми якої були спрямовані інформаційні технології впливу. Інша частина суспільства, яка була більшістю, часто залишалася осторонь від подій, не бажаючи втручатися і не впливаючи на їх результат;
центром подій зазвичай були столиці держав, хоча в ряді випадків зародження «революційних подій» відбувалося в інших великих містах з подальшим перенесенням активності в столиці.
Деякі наші реалії, політичні пройдисвіти та їх цільова аудиторія ...
Якщо послідовно проаналізувати перераховані вище складові передумов соціальних потрясінь, то ми з прикрістю дізнаємося про наявність деяких небезпечних сигналів для нашої країни. Адже тією чи іншою мірою ведуться системні спроби з-за кордону впливати на процеси в нашій країні, оволодіння нашим інформаційним простором на тлі уразливості діючої влади, штучної підтримки опозиції та підживлення протестних настроїв у суспільстві ззовні.
Спробуємо це коротко пояснити. Перш за все, можливість впливати на наших лідерів зовнішнім гравцям сумнівів не викликає, бо не є таємницею, на що і кого орієнтований їх зовнішній бізнес і де знаходяться фінансові ресурси. Тому вигідні зміни ляльководами здійснюються чужими руками тихо і непомітно. І навпаки, першими публічними жертвами звинувачень у відсутності демократії і порушенні прав людини стають ті лідери, які невразливі в бізнес-плані і не зберігають гроші в західних банках, а також проводять незалежну політику і успішно протистоять спробам її корекції ззовні. Для прикладу, порівняйте випадки результативності тиску на Леоніда Кучму, Віктора Ющенка і Віктора Януковича та їхні вчинки за останнє десятиліття. Кожен з них мав той чи інший ступінь уразливості і залежності ...
До речі, у цьому зв'язку деякі експерти озвучили гіпотезу, чому Росія голосувала за ухвалення резолюції 1973 Ради Безпеки ООН по Лівії. На їх погляд, це певним чином виявилося пов'язано саме з особистою вразливістю російських лідерів у життєво важливих для них сферах. Судячи з усього, представники вищого російського керівництва, включаючи Дмитра Медведєва, отримали сигнали про загрозу їх особистим бізнес-проектам і заощадженням за кордоном у разі «неправильного голосування». Або, як варіант, обіцянки не втручатися в майбутні президентські вибори в Росії. І це при тому, що недавно Росія уклала великі контракти на поставку до Лівії озброєння і техніки. Але, мабуть, гроші пропадуть не з особистих кишень згаданих політиків ...
У наших ЗМІ кілька разів зустрічалася інформація від діючих і колишніх співробітників українських розвідувальних і правоохоронних органів приблизно про одну й ту ж історію. Йшлося про виявлення діяльності спецслужб низки західних країн щодо України, пов'язаної з пошуком початківців «перспективних» лідерів, які, по-перше, змогли б зайняти при відповідній підтримці високі (якщо не сказати вищі) посади в українській державній ієрархії, а, по-друге, опинитися керованими ззовні тими, хто їм допоможе отримати доступ до влади. Існував список таких людей, який вдалося добути співробітникам одного з українських розвідорганів. Але реакції з боку керівництва не було, мабуть, отримана інформація викликала недовіру. Минули роки і за дивним збігом обставин деякі прізвища з цього списку «зійшли» на «політичному небосхилі» України саме до початку «помаранчевої революції» 2004 року. Який нахил після цього стався в зовнішній і внутрішній політиці держави і в який бік, зараз може оцінити будь-хто. Також як і дати оцінку, наскільки це відповідало реальним «інтересам особистості, суспільства і держави» ...
Але життя не зупинилося, і зараз в Україні бажаючих надати свої «послуги» в політичній сфері іноземному «замовнику» не поменшало. Власне кажучи, це характерно для всіх часів і народів, питання лише в тому, наскільки у суспільства вироблений «імунітет» від таких «політичних інфекцій».
Аналізуючи риторику деяких наших «діячів», які претендують на місце на політичному Олімпі, нескладно виявити тих, хто готовий для цього на будь-які жертви (природно, що не на свої особисті, а на народні). Їх характерна відмінність: популізм на межі здорового глузду, спекуляції на будь-яких соціальних чи економічних проблемах, «передбачення» того, що нинішня влада буде «зметена» революційними масами, заклики до дій, які в будь-якій нормальній країні потрапляють під визначення екстремізму і т.п. Увагу до себе вони привертають темами (якщо потрібно, то і провокаціями) порушень прав людини, переслідування опозиції, утисків ЗМІ тощо. Коли закінчуються аргументи, на їх місце приходить банальна брехня. Зауважимо, що цією риторикою широко користуються далеко не всі політики, в т.ч. і опозиційні, а саме «обрані». І якраз останні отримують гласну і негласну підтримку з-за кордону, починаючи від заяв тих чи інших західних лідерів і закінчуючи прихованим фінансуванням «кишенькових» партій та ЗМІ. Не бажаючи переходити на особистості, зауважимо, що маючи такий збірний портрет «перспективного політика», читачеві неважко самостійно вибудувати ряд персонажів, які потрапляють під такий опис.
Варте також уваги питання соціальної бази, тобто цільової аудиторії для діяльності згаданих політиків. Про те, як формуються протестні настрої, які потім легко використовуються пройдисвітами від політики, дуже влучно зазначив відомий політолог Дмитро Видрін. Незважаючи на великий обсяг, його оцінка заслуговує бути відтвореною повністю:
«У цьому плані я нашій владі рекомендував би звернути увагу на ті підказки, які нам дає Північна Африка, і які ми розшифровуємо. Мені здається, поки що ніхто чітко не пояснив, що сталося в Північній Африці. Пояснила одна людина, але і та 30 років тому - це геніальний актор Олег Даль, який в одному з фільмів сказав: «сама мерзотна брехня людства - це констатація того, що собаки люблять кістки і мріють про кістки. Насправді собаки люблять м'ясо і мріють про м'ясо, але людям невигідно визнавати цю мрію, тому вони намагаються позбавити собак мрії навіть про м'ясо, змусити собак мріяти про кістки».
Коли Юлія Володимирівна говорить, що всі студенти мріють про сто гривень доплати до стипендії, це брехня, це кістки. Коли вона говорить, що всі чесні трудящі мріють про тисячу гривень до зарплати - це брехня, це кістки ... Коли вона говорить, що всі пенсіонери мріють про п'ятсот гривень доплати до пенсії, це теж брехня - кістки.
Всі студенти мріють про «Харлей», як у зятя Юлії Володимирівни, за 100 тис. доларів. Вони мріють про стильний молодіжний ресторан, як у дочки Юлії Володимирівни, щоб «відтягуватися» в цьому ресторані. Якщо ми запитаємо у роботяг - про що вони мріють? Вони мріють не про високу зарплату, вони мріють про віллу в Конча-Заспі, як у Юлії Володимирівни. Про яхти або, в крайньому випадку, про чартери, на яких в холодну зимову пору можна злітати куди-небудь в теплі південні країни, щоб перебити кольоровий голод і насолодитися там зеленими, помаранчевими кольорами типу «баунті».
Так ось, влада мимоволі перейняла цю парадигму Юлії Володимирівни і робить помилки. І тільки Туніс, можливо, підкаже, а сьогодні вже й Лівія (інтерв'ю записано 24 лютого 2011 в Києві - прим. ред.), наскільки небезпечні ці помилки.
Студент в Тунісі, молодий спеціаліст, отримує в 4 рази більше, ніж молодий студент-фахівець в України. Робітники в Тунісі отримують приблизно в 2 рази більше, ніж робітники Україні. На освіту в Тунісі витрачається в процентному співвідношенні приблизно в 3-5 разів більше, ніж в Україні. Будь-який туніський студент говорить вільно декількома мовами. Молода людина пристойно отримує, говорить 4-ма мовами, непогано освічена, поїздила трохи по світу ... Вона розуміє, що у неї є хліб, у неї є навіть м'ясо, у неї навіть є люля-кебаб, але у неї немає права на мрію. Тому, що мріяти вона може про сувенірну крамницю - це максимум. Або про маленьке екскурсійне бюро.
Може вона мріяти про банк? - Не може, тому що це - тільки для синів президента. Може вона мріяти про заводи? - Не може, тому, що це - тільки для зятів президента. Може він мріяти про свої літаки? - Не може, це тільки для дочок президента.
Так от, коли 0,01% нації забирає у 99,99% право на мрію, це небезпечніше, ніж коли 10% багатих забирають хліб і м'ясо у 50% відсотків бідних. Це набагато небезпечніше тому, що за мрію люди б'ються набагато гостріше, запекліше, брутальніше і до кінця. Сильніше, ніж за хліб і за м'ясо.
У сучасному світі - повна доступність інформації. На будь-якому таблоїді хто завгодно може прочитати про мрії дітей та зятів президентів ... Стара система ставила інформаційні бар'єри перед можливістю знати ці мрії. Інтернет прибрав ці бар'єри. Ти сьогодні знаєш, як живе дочка Тимошенко, знаєш, як живе син Януковича. Тому ти вже можеш звіряти свої мрії з їх мріями, а коли у людей забирають мрії - відбувається соціальний вибух ...
Собаки не люблять кістки - собаки люблять м'ясо, а люди мріють про велике, навіть розуміючи, що ймовірність реалізації цієї мрії мізерна. Але вона повинна бути! І будь-який хлопчина в Україні зі Львова, з Тернополя, з Харкова має знати - якщо він буде талановитий, якщо він буде терплячий, посидющий, якщо він буде знати 4 мови, то у нього можуть бути такі ж мрії і такі ж можливості їх реалізації, як у його однолітка з Єнакієвого, який є сином, зятем, другом когось з правлячої верхівки». (Hvylya.org)
Інформація до роздумів
Зауважимо, що матеріальна база для організації протестних дій вже не завжди вимагає величезних капіталовкладень, бо вона (наприклад, Інтернет) створюється і розвивається незалежно. І лише в потрібний момент її ресурси починають працювати на «революціонерів». Вище вже згадувалося про роль соціальних мереж та інших можливостей Інтернету в революційних потрясіннях того року.
Щоб не бути голослівними, наведемо дані, які характеризують нашу країну. Зараз в Україні налічується близько 17 млн. людей - користувачів Інтернету (якщо враховувати дітей молодше 15 років). За прогнозами голови правління Інтернет асоціації України (ІНАУ) Тетяни Попової, охоплення послугами доступу до Інтернету за підсумками 2011 року сягне 37-40%. Причому Інтернет в Україні розвивається досить активно і є всі підстави очікувати подальшого продовження зростання аудиторії. Найбільший зріст очікується в проникненні мобільного Інтернету і популярності гаджетів (смартфонів і планшетів) і сегмента приватних домогосподарств.
Дані інших досліджень дещо відрізняються, але в цілому загальну картину характеризують аналогічно тій, яка описана вище. Наприклад, за даними компанії «InMind», чисельність українців у віці 15 років і старше, які використовують Інтернет не рідше одного разу на місяць, зросла до 35% в порівнянні з 33% наприкінці 2010 року. В абсолютних показниках українська Інтернет-аудиторія становить 13,9 млн. користувачів.
Що стосується кількості абонентів широкосмугового доступу до Інтернету за підсумками першого кварталу 2011 року, то їх налічується близько 3,93 млн., з яких левову частку - 3,4 млн. - склали домашні користувачі. Фактично в кожному п'ятому будинку або квартирі (а якщо точно, то це 19,3% від загальної чисельності домогосподарств - за оцінками «iKS-Consulting») є доступ до цієї мережі. Зауважимо, що в містах і великих населених пунктах цей показник значно вищий.
До того ж є всі передумови для саморозвитку Інтернет-ресурсів в Україні. Причина цього полягає в постійному попиті і відносно високій прибутковості. Наприклад, в минулому кварталі обсяг доходів від надання Інтернет-послуг склав 923 млн. грн. - зростання в порівнянні з попереднім кварталом склало 7,5%, а порівняно з 1 кварталом 2010 року обсяг доходів збільшився на 31%.
Зведемо все до купи...
Можна стверджувати, що проти сучасної України цілеспрямовано ведеться «неоголошена інформаційна війна», в яку мимоволі залучені навіть деякі вітчизняні ЗМІ. На цей час «інформаційна зброя» за ефективністю свого впливу не тільки зрівнялася, але нерідко перевершує навіть силові методи досягнення цілей. Події в Північній Африці і на Близькому Сході, Білорусі та Греції переконливо свідчать про те, що цілеспрямований інформаційний вплив здатний дестабілізувати обстановку в будь-якому регіоні світу. Досить навести приклад використання соціальних мереж у «світовій павутині».
Як вважають фахівці, причиною посилення останнім часом інформаційних нападків на Україну, і, насамперед, на главу держави, стало реальне прагнення останнього проводити свою власну політику. Цьому протистоять не тільки постійні геополітичні опоненти України, які прагнуть підірвати основи національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності країни. На жаль, і в самій Україні сьогодні є сили, які недооцінюють наслідків дестабілізації країни.
Неозброєним оком помітно, що чергові «інформаційні спалахи» скоординовані за цілями і завданнями, місцем та часом, нормами і методами подачі інформації. На думку фахівців, інформаційна операція, яку координується ззовні, спрямована на розпалювання антидержавних і, зокрема, антипрезидентських настроїв, протиріч і розбіжностей всередині нашої еліти, консолідацію сил реваншу, в кінцевому рахунку, дестабілізацію стану в країні. Крім безперервної антиукраїнської інформаційної кампанії не можна виключати виходу на більш високий рівень впливу на нашу країну. Власне кажучи, список необхідних «компонентів» для революційних потрясінь очевидний. Умови перетворення всього цього у вибухонебезпечну суміш також людством винайдені і вже доведені до «досконалості».
Повторимося, що сьогодні передчасно стверджувати про наявність реальної небезпеки реалізації згаданого сценарію щодо України. Але можливість його здійснення в майбутньому більш ніж імовірна. Очевидно, що нашим завданням при цьому є аналіз ситуації та прогнозування подібних загроз не тільки на найближчі 2-3 роки, а й на кілька десятиліть вперед, як це роблять поважаючі себе країни світу. На жаль, про це ми теж змушені говорити, тому що ці завдання є не завжди під силу для наших розвідувальних органів та спецслужб. У всякому разі, представник керівництва одного з розвідорганів країни нещодавно заявив перед широкою аудиторією наступне: «Хіба ми могли півроку тому передбачити ті події, які зараз спостерігаємо в регіоні Близького Сходу та Північної Африки?» Пригноблюючий вислів, бо навіть аналітичним шляхом можна було прогнозувати деякі події, ознайомившись лише з інформацією про створення Африканського командування ЗС США і його організаційною структурою, відкрито розміщеною на його сайті. І виникає думка, чи потрібна нам така розвідка?
Залишилось ще відповісти на кілька запитань. По-перше, чи усвідомлює названі вище проблеми діюча влада? І, по-друге, що вона робить, щоб вищевикладена теорія не перетворилася на практику саме в Україні?
Власне кажучи, «пересічного громадянина» в нашій країні найменше хвилює особисте благополуччя того чи іншого політика або державного чиновника. Для нас важливо, щоб згадані особи не стали вразливими від добре вже відомих сценаріїв стороннього впливу з-за кордону, зберегли достатній потенціал опору всякого роду «революціонерам» і не допустили соціальних потрясінь у країні.
Галушко С.О., для ЦВППБ
