Досягнення перемоги над противником у більшості війн як минулого, так і сучасного періоду воєнної історії ХІХ-ХХ століть неможливе без нанесення йому рішучої поразки і встановлення контролю над територією противника, або окупованою ним територією.
Ці завдання вирішуються збройними силами держав під час проведення наступальних операцій, найскладнішими з яких є наступальні операції на завчасно підготовлену, глибоко ешелоновану оборону противника.
Оборонні дії можуть проводитися задля стійкого утримання території, де її втрата неприпустима; економії сил, для забезпечення зосередження зусиль на напрямках наступальних дій; виграшу часу для накопичення резервів і переходу у наступ; зриву наступу противника і нанесення йому якомога більших втрат.
Важливе значення у побудові оборони відіграє її глибина, яка знижує ризик швидкого вклинення атакуючих сил, забезпечує більше простору і часу для нанесення послідовного вогневого ураження стороні, яка наступає, оскільки остання вимушена зосереджувати сили і засоби на вузькій ділянці фронту, створюючи умови для власної вразливості.
Питання оборони і наступу широко досліджувалися протягом всього часу існування воєнного мистецтва і теоретично викладені у низці доктринальних і наукових видань, але кожна нова війна знову піднімає питання, як оволодіти територією, що контролюється противником, з якомога меншими власними втратами.
Філософії прориву
На сучасному етапі російсько-української війни Сили оборони у процесі звільнення тимчасово окупованих територій зіткнулися з новим викликом, на якому акцентує увагу Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Валерій Залужний. Мова йде про необхідність проривати глибокоешелоновану, завчасно підготовлену оборону противника, до того ж за умов відсутності переваги в повітрі. Слід підкреслити, що на європейському театрі воєнних дій, жодна армія не виконувала подібних завдань з часів Другої світової війни.
Хід бойових дій літа-осені 2023 р. продемонстрував цілу низку практичних проблем, необхідність подолання яких суттєво перешкоджало просуванню підрозділів Збройних Сил України. Йдеться, насамперед, про побудову противником системи оборонних укріплень з високою щільністю протитанкових, протипіхотних та змішаних мінних полів; наявність у противника системи польових укріплень, ДЗОТів і ДОТів, з’єднаних ходами сполучень, підземними галереями, командними пунктами тощо. До цього ще додається фактор переваги ворога в повітрі, а також відсутність кількісної переваги ЗС України в артилерійських системах і бронетехніці.
В історичній ретроспективі розглянемо чотири наступальних операції, в ході яких вирішувалося надскладне завдання підготовки і здійснення прориву глибокоешелонованої оборони противника:
1. Німецький наступ через Арденни в 1940 р.
2. Німецький наступ в Арденнах наприкінці 1944 р.
3. Радянський прорив оборонних позицій Вермахту на річці Міус у східній частині Донбасу в 1943 р.
4. Прорив ізраїльської лінії оборони (лінії Бар Лева) єгипетською армією в 1973 р. під час війни Судного дня.
Означені вище чотири наступальні операції на завчасно підготовлені в інженерному відношенні позиції противника окреслюють чотири різні типи філософії вирішення завдання здійснення прориву й чотири різні типи підготовки до наступальної операції.
Тож необхідно визначити загальні риси та особливості цих наступальних операцій періоду Другої світової війни та війни Судного дня, проаналізувати різні підходи до планування наступальних операцій на глибокоешелоновані позиції противника та реалізацію цих замислів на практиці.
Операція “Розтин серпом”, 10-21 травня 1940 р.
З моменту початку розгортання ворожих армій на західному фронті Другої світової війни перед командуванням Вермахту стояли надскладні задачі – подолати потужний оборонний рубіж – Лінію Мажино і забезпечити швидкий розгром Франції, чия армія вважалася найсильнішою на європейському континенті.
Протяжність лінії Мажино (Ligne Maginot) складала 380 км, від Арденн до півдня Ельзасу. Система залізобетонних укріплень включала форти, підземні галереї, казарми, бастіони, електростанції, склади з боєприпасами. Також вона ключала 44 важких артилерійських блоків, 62 середніх дотів, 365 казематів, 17 пунктів спостереження, 89 інтервальних укриттів, понад 150 турелей усіх типів, тисячі блокгаузів і цілу інфраструктуру рокадних залізниць, військових доріг і квартир. Електропоїзди з’єднували найбільші артилерійські блоки зі складами боєприпасів і розквартируванням, де могли розміщуватися фортечні піхотні полки, позиційні артилерійські полки й інженерні частини. Чисельність гарнізону Лінії Мажино на початку весни 1940 р. – 300 тис осіб. Смуга забезпечення глибиною від 10 км включала загородження з колючого дроту й суцільні мінні поля, систему блокгаузів, форпостів і опорних пунктів глибиною 20-30 км. На кордоні з Бельгією Лінія Мажино мала вигляд польових укріплень, посилених мінними полями й інженерними загородженнями.
Єдиний варіант вирішення завдання розгрому Франції німецьке командування бачило в обході залізобетонних укріплень Лінії Мажино шляхом виходу на територію північної Франції, за рахунок окупації нейтральних Нідерландів та Бельгії. Після цього атака силами піхотних з’єднань (чисельністю до 500 тис.) мала змусити французькі війська відійти до р. Сомма. Однак Гітлер відхилив даний план і змусив командування вермахту розробити новий за участю генерала Манштейна. Основний удар танкових з’єднань (група армій А) мав бути зосереджений в Арденнах – місцевості, яка вважалася непрохідною для танків. Подолавши гори, танкові з’єднання мали змінити напрям руху із заходу на південь і вийти в тил французьких військ. Одночасно група армій В мала наносити потужний удар на стику Бельгії і Голландії з метою сковування сил противника і ввести його в оману щодо напрямку головного удару. З тією ж метою група армій С мала атакувати французькі сили на Лінії Мажино. План Манштейна був дещо модифікований Гудеріаном і Бравхічем та схвалений до виконання.
Війська союзників (Франції, Британії, Нідерландів і Бельгії) були об’єднані у дві групи армій. 2-га група армій (командувач генерал Претелла) мала винятково оборонну задачу – утримувати Лінію Мажино. 1-ша група армій (командувач генерал Бійот) у складі 1-ї, 7-ї, 2-ї, 9-ї армій, у випадку німецького наступу через Нідерланди та Бельгію мала висунутись на допомогу бельгійській та голландській арміям для ведення оборони по рубежу каналу Альберта та р. Маас (другий резервний рубіж оборони розгортався по річках Діль, Маас, третій резервний рубіж оборони – по р. Шельді, вздовж франко-бельгійського кордону). Найслабше захищеним оборонними спорудами союзників була зона Арденн на півдні Бельгії, яка вважалася загалом непрохідною місцевістю, непридатною для ведення війни мобільними з’єднаннями.
Ранньою весною 1940 р. німецьке командування почало поступову передислокацію своїх військ з окупованої частини Польщі до кордонів Нідерландів, Бельгії та Франції. При цьому німці уникали надмірної концентрації військ, а їх накопичення здійснювали максимально повільно (у зв’язку з чим дата початку наступу переносилась 30 разів). Райони зосередження військ маскувались під табори для відновлення і полігони для бойової підготовки. З метою введення противника в оману підрозділи концентрувалися в німецькій частині Арденн, які з часів Першої світової війни були тиловою зоною для відпочинку німецьких військ.
Порівняння сил і засобів німецької армії та сил союзників
| Склад сил і засобів наступального угруповання: | Склад сил і засобів угруповання військ в обороні: |
|
135 дивізій (3 млн о/с) 7 тис. 378 артилерійських систем 2 тис. 439 танків 3 тис. 286 бойових літаків 120 тис. автомобілів |
135 дивізій (3 млн 300 тис. о/с) 13 тис. 974 артилерійські системи 4 тис. 71 танк 3 тис. бойових літаків (Союзники переважали німців у винищувачах, маючи 1 тис. 106 проти 836 німецьких. Французи та англійці мали також більше літаків у резерві) 300 тис. автомобілів |
Подолати неприступні укріплення французів на Лінії Мажино німцям вдалося за рахунок несподіваного вибору місця основного удару – лісисті гори Арденни із застосуванням в першому ешелоні наступаючих військ танкових з’єднань. Таким чином Вермахт уникав лобової атаки на укріплення противника.
Завдання нівелювати оборонні рубежі противника вздовж численних водних перешкод в Нідерландах і Бельгії було виконано за рахунок успішних десантних операцій в тилу бельгійців та голландців і наявності добре підготовлених штурмових груп піхоти, які (як і десантні підрозділи) були насичені протитанковою зброєю і мінометами, що дозволяло невеликим групам утримувати плацдарми, мости та інші об’єкти в тилу противника до підходу основних сил.
Компенсувати перевагу противника в танках і живій силі німцям вдалося за рахунок інноваційного рішення – створення угруповань (з’єднань), де танки і піхота на механізованих засобах діяли разом. Німецькі танкові дивізії включали, окрім танкових частин, високомобільні підрозділи піхоти та інженерних військ, які просувалися разом з танками і вирішували поточні проблеми – розмінування, знищення інженерних загороджень, закріплення тощо. Важливою перевагою німецьких танкових військ було оснащення їхніх танків радіозв’язком, що дозволяло швидко орієнтуватись на полі бою і, маневруючи, створювати ударну і вогневу перевагу на ділянці прориву. Командири німецьких танкових частин діяли майже автономно, виходячи з обстановки на полі бою. Дефіцит особового складу німці компенсували за рахунок формування першого ешелону з частин, особовий склад яких мав бойовий досвід з кампаній 1939-1940 рр. Зважаючи на те, що війська союзників не мали жодного бойового досвіду сучасної війни, їхня кількісна перевага нівелювалася за рахунок якості німецьких частин.
Завдання нівелювати перевагу противника в авіації та артилерії німецьке командування вирішило шляхом несподіваного масованого авіаційного удару по французьких і бельгійських аеродромах за декілька хвилин до початку наступу наземних з’єднань військ. Це призвело до завоювання німцями панування в повітрі.
Артилерійську перевагу противника було зменшено за рахунок кращої якості німецьких артсисем, вищого рівня підготовки особового складу та здатності швидше реагувати на зміни в обстановці на полі бою за рахунок досконалішої системи зв’язку.
Хід бойових дій під час операції “Розтин серпом” був надзвичайно динамічним. О 5:30 10 травня 1940 р. Вермахт розпочав наступ по фронту 150 км. В тилу голландської та бельгійської армій був висаджений десант (до 1 тис.) для захоплення мостів і зриву логістики противника. Командування союзників помилково оцінило місце основного удару і почало передислокацію найбільш боєздатних військ до кордону між Бельгією та Голландією. Цей маневр не допоміг голландській армії, рубежі оборони якої були прорвані вже 12 травня, але спричинив хаос на дорогах Бельгії та північної Франції. Французи зуміли сконцентрувати сили для контрнаступу в Голландії лише 14 травня, але до того Нідерланди вже капітулювали.
На півночі Бельгії 6-та армія Вермахту першого ж дня боїв зуміла прорвати оборону бельгійців уздовж р. Маас і захопити плацдарми на південному березі каналу Альберта. Одночасно німецькі десантники захопили бельгійський форт Ебен-Еммаель, який був тиловою базою для оборони рубежу каналу Альберта. В ніч на 11 травня бельгійська армія відійшла до нового рубежу оборони вздовж р. Діль. До 14 травня на цей рубіж прибули французькі та британські війська. 6-та і 18-та армії Вермахту імітували наступ на позиції союзників уздовж рубежу р. Діль. Під прикриттям цих дій, танковий корпус Гьопнера був передислокований на південь до Арденн, де за 10-14 травня танкові корпуси Гота й Гудеріана пробили прохід і рухались гірськими дорогами на південний захід. Французька та британська розвідки невірно оцінили обстановку. Рух танкових військ противника в Арденнах вони розцінили відволікаючими діями. Попри те, що німецькі танкові війська прорвали оборону по верхній течії р. Маас, уже 11 травня, французи відправили для контратаки легкі кавалерійські з’єднання, які вважались найбільш придатними для дій у горах. Лише 15 травня, коли німецькі дивізії просунулись до долини між річками Маас та Уаза, французьке командування усвідомило загрозу виходу бронетанкових частин противника в тил Лінії Мажино і військам союзників у Бельгії. Силами 2-ї та 9-ї армій французи спробували стримати німців у битві під Седаном, але були розгромлені 15 травня. 16-17 травня німці силами піхотних дивізій укріпили фланги і 18-19 травня танкові з’єднання Вермахту розширили прорив у напрямку на захід та південь. Французьке командування прагнуло втримати зв’язок між 1-ю та 2-ю групами армій, намагаючись не допустити німецького просування між Аррасом та Пероні й виходу до Ла-Маншу, що загрожувало оточенням 1-ї групи армій. Проте 19-20 травня, в бою при Аррасі, німецькі танкові з’єднання прорвали фронт і 21 травня просунулись до Абвіля та узбережжя Ла-Маншу. Війська союзників у Бельгії були оточені. Найсильніша армія континенту, підсилена військами союзників, була вщент розгромлена.
Арденнська операція, 16 грудня 1944 – 25 січня 1945 рр.
Упродовж 1944 року вздовж річок Маас та Саар й Арденнських гір був побудований оборонний рубіж союзників. Територія західніше Арденн розглядалася американцями як достатньо безпечне місце для відновлення та відпочинку з’єднань, які зазнали важких втрат у боях. Американська розвідка не розглядала Арденни як можливий напрям наступу противника.
Як і в 1940 р., командування союзників вважало неможливим наступ танковими і механізованими з’єднаннями без достатнього прикриття з повітря через лісисті гори в зимовий період.
Натомість, німецьке командування ставило перед собою таку мету операції: захопити порт Антверпена з його велетенськими запасами ПММ і розділити американсько-британське угруповання військ на узбережжі Ла-Маншу та Північного моря. Ударні угруповання мали складатися з 5-ї і 6-ї танкових армій, угруповання для прикриття флангів – із 7-ї та 17-ї загальновійськових армій. Раптовим потужним ударом танкові армії мали проламати оборону американців і до четвертого дня операції форсувати р. Мозель. Протягом наступних 4-6 діб операції мали бути захоплені міста Брюссель та Антверпен. Раптовість операції, її потужний початок, низька хмарність і густий туман мали цілком нівелювати перевагу союзників у повітрі.
Порівняння сил і засобів німецької армії та сил союзників
| Склад сил і засобів наступального угруповання: | Склад сил і засобів угруповання військ в обороні: |
|
Станом на 16 грудня: 406 тис. о/с; 557 танки; 667 САУ; 1261 ББМ; 4224 артсистеми; 1500 бойових літаків. |
Станом на 16 січня: 383 тис. о/с; 216 танків; 414 САУ; 917 ББМ; 3 тис. 256 артсистем; 700 бойових літаків. |
Станом на 16 грудня: 230 тис. о/с; 483 танки; 499 САУ; 1921 ББМ; 971 артсистема; 3 тис. бойових літаків |
Станом на 16 січня: 700 тис. о/с; 2 тис. 428 танків; 1912 САУ; 7 тис. 79 ББМ; 3 тис. 181 артсистема; 2400 бойових літаків. |
Успіх німецької наступальної операції на початковому етапі забезпечили такі чинники:
• вірно обрані погодні умови і місце основного удару, які нівелювали перевагу союзників в авіації та дозволили просунутись на оперативну глибину на окремих ділянках наступу;
• задіяні надзвичайні заходи маскування, які не дозволили виявити ударних угруповань і встановити точну чисельність танків (танки нерідко маскували під САУ та ББМ);
• диверсійні операції в тилу противника, які дезорганізували зв’язок і посіяли паніку в його рядах;
• масована артпідготовка перших годин наступу вздовж лінії фронту й деморалізуючі удари по глибокому тилу противника.
Проте хід бойових дій, попри початковий успіх німців, з перших годин продемонстрував певні хиби у плануванні наступальної операції Вермахту. 16 грудня 1944 р. о 05:30 розпочалась 90-хвилинна артпідготовка – 1600 артсистем вели вогонь по фронту 130 км. Американці сприйняли це за початок локальної контратаки на послабленій раніше ділянці лінії Зігфріда. Сильні снігові бурі охопили частину Арденн, тож авіація союзників залишалася на землі. Погодні умови ускладнили пересування наземних військ німців, а поганий контроль руху призвів до масових заторів і нестачі палива.
У центрі 5-та танкова армія наступала на Бастонь і Сент-Віт (транспортні вузли стратегічного значення). На півдні 7-а армія просувалася до Люксембургу, намагаючись захистити фланг від атак союзників. 6-та танкова армія на півночі, через запеклий опір 2-ї і 99-ї американських дивізій, змушена була змінювати маршрут руху і відстала від графіку просування на 16 год.
17 грудня німці розпочали дві масштабні диверсійні операції в тилу – “Гриф” і “Яструб-Крогулець”. Перша полягала у відправці в американський тил 3 тис. німецьких диверсантів в американській уніформі, які дезорганізовували зв’язок і сіяли паніку; друга – в десантуванні 1300 парашутистів для захоплення важливого перехрестя Евпен-Мальмеді та блокування американських резервів. Операція “Гриф” була успішною, тоді як “Яструб-Крогулець” успіху не мала.
Великою помилкою наступаючих військ німців було знищення американських полонених, захоплених 6-ю танковою армією в Мельмеді 17 грудня. Ця різанина стала відомою американцям і посилила їхній опір. Загалом, ударні сили 6-ї танкової армії німців, просунувшись за перші дні наступу лише на 15 км, суттєво відхилились від основного напрямку на південний схід і були заблоковані та розбиті американцями 19-21 грудня 1944 р.
5-та танкова армія наступала успішніше, подолавши до 35 км і розгромивши 106-ту американську дивізію в битві при Шне-Ейфель (американці втратили 7 тис. убитими), до 23 грудня оволоділа Сент-Вітом, що було запізнілим успіхом, оскільки плани німців передбачали захоплення цього важливого населеного пункту до 18.00 17 грудня.
На відміну від північного та південного флангів, де німецьке просування зазнавали великих труднощів, в центрі здобутки німців були набагато суттєвіші. 2-га танкова дивізія 5-ї танкової армії була на вістрі наступу, 21 грудня форсувала річку Урте і до кінця того дня досягла міста Марш-ан-Фамен, яке було надійно захищене американською 84-ю дивізією. Генерал фон Лютвітц, командувач 37-го танкового корпусу німців, наказав 2-й танковій дивізії повернути на захід у напрямку Дінана та Маасу, залишивши лише блокуючі сили в Марш-ан-Фамен.
22-23 грудня німецькі війська досягли лісу Фуа-Нотр-Дам за кілька кілометрів до Дінана. Вузький коридор наступу створював значні труднощі, оскільки дивізії загрожували постійні флангові атаки. 24 грудня німецькі війська здійснили найглибше просування на захід. Танкова дивізія Лера зайняла м. Сель, а трохи далі на північ частини 2-ї танкової дивізії були неподалік Маасу біля Дінана у Фуа-Нотр-Дам. Поспішно зібрані британські загороджувальні сили на східному березі р. Маас завадили німецькій бойовій групі Бьома наблизитися до мосту Дінан. Напередодні Різдва німецьке просування в цьому секторі зупинилось, оскільки сили союзників загрожували контрударами у фланг 2-ї танкової дивізії. Німецьке командування пропонувало Гітлерові зупинити наступ і перейти до оборони на досягнутих рубежах, проте він наполіг на продовженні наступальних дій. Цілком очікувано вже 28 грудня 2-га танкова дивізія німців опинилася в оточенні та буда відрізана фланговими ударами американців. До кінця року 3-тя армія американців пробилася до оточеної німцями Бастоні та зняла облогу міста.
1 січня 1945 р. Вермахт намагався відновити наступальну операцію. Користуючись тим, що встановилася ясна погода, Люфтваффе нанесли масований удар по американських і британських аеродромах у Голландії та Бельгії. Але, попри великі втрати (550 літаків), це не позбавило союзників панування в повітрі. Американці силами 1-ї і 3-ї армій намагалися 1-8 січня зрізати Арденнський виступ німців поблизу Бастоні. Після тижня боїв Гітлер дозволив своїм генералам відвести війська на схід. Американські й британські війська безуспішно намагалися оточити сили 5-ї танкової армії. До 25 січня німці відступили за оборонну лінію Зігфріда.
Аналізуючи хід бойових дій, варто поставити питання, чому Вермахт не зумів повторити успіх наступу через Арденни? Отже, в 1944-1945 рр. загальна поразка німецького наступу була обумовлена:
• обмеженими ресурсами ПММ (20 тис. тон), якого вистачало лише на 8-10 діб операцій;
• нездатністю німців знищити логістику союзників і запобігти підтягуванню резервів противника до лінії бойового зіткнення, що дозволило англо-американським військам наростити сили і засоби власного угруповання, зупинити і відкинути наступаючі німецькі частини;
• недооцінкою здатності окремих частин противника чинити стійкий і тривалий опір, що порушило графіки просування наступаючих німецьких з’єднань;
• прорахунками та невдачами під час проведення десантних і диверсійних операцій в тилу противника;
• переоцінкою конфліктів між британським та американським військовим командуванням, які не завадили союзникам провести успішну оборонну операцію.
Прорив радянськими військами “Міус-фронту”, липень-вересень 1943 р.
Влітку 1943 р. однією зі стратегічних цілей радянських військ було скувати, а за можливості – розгромити угруповання німецьких військ на Донбасі.
З метою не допустити просування радянських військ на захід від р. Міус, німецькі війська ще наприкінці 1941 р. почали зводити вздовж лінії цієї річки глибокоешелонований оборонний рубіж, який отримав назву “Міус-фронту”. Він проходив від узбережжя Азовського моря по західному (вищому) березі р. Міус, до м. Красний Луч (нині – Хрустальне) Луганської обл. Три лінії оборони включали різноманітні фортифікаційні споруди й використовували складний природний ландшафт (рельєф місцевості й природні перешкоди ускладнювали застосування танків). Смуга оборони сягала 180 км по фронту й до 50 км в ширину. Глибина мінних загороджень складала понад 200 м, щільність дотів і дзотів – до 20-30 на квадратний кілометр, загальна довжина траншей – до 18 тис. км.
Першу спробу прорвати німецький оборонний рубіж радянські війська здійснили в ході Міуської наступальної операції (17 липня – 2 серпня 1943 р.). Її було здійснено силами військ Південного фронту. Головного удару завдавали 5 УА та 28 А з району Куйбишеве – Дмитрівка у напрямку Успенської, Артемівки, Федорівки. В резерві знаходилася 2 ГА разом з двома приданими механізованими корпусами. Загальна чисельність військ – 271 790 осіб. Радянським військам протистояли три корпуси 6-ї армії, які складалися з 11 дивізій та 5 штурмових батальйонів (28 липня 1943 р. було додатково перекинуло з Харківського напряму 2 ТК СС і декілька авіаційних груп).
Наступ радянських військ розпочався 17.07.1943 після потужної артпідготовки. Німецькі війська одразу ж задіяли авіацію для нанесення ураження по наступаючим радянським військам та їх резервам. На напрямку головного удару, військам Південного фронту вдалося прорвати перший оборонний рубіж та захопити плацдарм в районі Степанівка-Маринівка, глибиною до 10 км та шириною по фронту до 30 км. Ціною введення в бій військ зі складу армійського резерву противнику вдалося зупинити наступ радянських військ. Війська Південного фронту не змогли розвинути досягнений успіх, розширити прорив й нанести нищівне ураження противнику. 30.07.1943 противник наніс контрудар та під загрозою оточення змусив радянські війська залишити плацдарм. Загальні втрати радянських військ становили 61 тис. осіб, з них понад 15 тис. – безповоротні.
Таким чином, фронтальний наступ радянських військ на добре укріплений оборонний рубіж не мав успіху. Чисельна перевага радянських військ в умовах панування противника в повітрі виявилась недостатньою. Крім того, німецька повітряна розвідка заздалегідь забезпечила своє командування відомостями про підготовку радянських військ до наступальних дій, що й дозволило німецькій стороні вжити своєчасних заходів з організації оборони.
Досвід Міуської операції був врахований радянським командуванням при плануванні та проведенні Донбаської операції (13 серпня – 22 вересня 1943 р.), під час якої оборона противника на р. Міус була успішно прорвана. Вирішальне значення для успіху операції мало відтягнення значної частини сил противника на харківський напрямок, де радянські війська Степового і Воронезького фронтів здійснювали Білгородсько-Харківську наступальну операцію (3 – 23 серпня 1943 р.). Крім того, німецьке командування не очікувало нового штурму укріпленої лінії оборони на р. Міус.
Радянські війська Південного та Південно-Західного фронту, які брали участь в Донбаській операції, налічували близько 1 млн осіб, 21 тис. гармат, 1257 танків, 1,4 тис. літаків. Натомість німецьке угруповання налічувало 540 тис. осіб, 5,4 тис. гармат, 900 танків, 1,1 тис. літаків.
Для прориву лінії оборони, радянськими військами було зосереджено переважаючі сили на вузькій ділянці фронту. На Південно-Західному фронті, ширину ділянки прориву було скорочено до мінімуму, а на Південному фронті, в смузі 10 – 12 км було забезпечено щільність артилерійського вогню не менше 120 стволів на кілометр.
13 серпня війська Південно-Західного фронту розпочали наступ, форсуючи р. Сіверський Донець. Хоча німецьким військам вдалося зупинити наступ на лінії р. Міус, їм водночас довелося перекинути значну частину сил з ділянки, яку мали штурмувати війська Південного фронту, на харківський напрямок. Значною мірою саме це й забезпечило успіх наступальних дій військ Південного фронту, що розпочалися 18 серпня. Вже першого дня війська Південного фронту прорвали лінію ворожих укріплень на 8-9 км. Просуваючись вперед, радянські війська водночас розширювали прорив, станом на 20 серпня прорив досягав уже 24 км вглиб та 16 км по фронту. У ніч на 24 серпня радянські війська розірвали залізничне сполучення німецького угруповання на Донбасі з Таганрогом. 25-27 серпня радянські війська призупинили наступ, здійснюючи перегрупування та поповнення боєприпасів. 28 серпня наступальні дії відновились і після триденних боїв скінчились оволодінням курганом Савур-Могила – ключовою висотою в системі німецьких оборонних укріплень на Донецькому кряжі. 5 вересня радянські війська зайняли Горлівку, 8 вересня – Сталіне (сучасн. Донецьк), 10 вересня – Маріуполь [18; 4].
Таким чином, вирішальну роль у прориві “Міус-фронту” відіграло рішення радянського командування поєднати фронтальний наступ на лінію німецьких укріплень зі створенням загрози обходу їх з півночі, з харківського напрямку. Це змусило противника відтягти частину своїх сил на північ й забезпечило успіх наступальної операції радянських військ.
Операція “Бадр”, 6-8 жовтня 1973 р.
Операція “Бадр”, проведена збройними силами Єгипту на початковому етапі Війни Судного дня, може справедливо вважатися зразковим прикладом прориву глибокоешелонованої оборони в історії воєнного мистецтва. В ході її виконання єгипетські війська спромоглися форсувати Суецький канал, прорвати оборонний рубіж Армії оборони Ізраїлю на його східному березі та зайняти частину Синайського півострова.
Оборонний рубіж Армії оборони Ізраїлю – лінія Бар Лева – була споруджена вздовж Суецького каналу. Її довжина – 160 км, а глибина оборони – до 40 км. Лінія складалася з трьох ешелонів. 
У першому: система скидання легкозаймистої сирої нафти в канал; піщаний вал висотою 25 м; перша оборонна лінія з 35 ВОПів, оточених периметром з 15 рядів колючого дроту і мінним полем глибиною 200 м; вогневі позиції для танків.
В другому ешелоні: друга оборонна лінія з 11 ВОПів за 3 км на схід; 20 позицій для артилерії та ППО; танкова бригада; бази забезпечення.
У третьому: оперативний резерв із двох танкових бригад і десяти стрілецьких рот. Маневр військами оборонного угруповання забезпечувався системою рокадних доріг і комунікаційних ліній. Угруповання Армії оборони Ізраїлю на лінії Бар Лева складалося з 18 тис. особового складу, 300 танків, 70 гармат.
Планування операції єгиптяни розпочали в січні 1972 р., а остаточну підготовку було завершено наприкінці вересня 1973 р. План наступу складався з двох етапів: форсування Суецького каналу і звільнення Синайського півострова. Перший етап поділявся на три фази. Основна роль у наступальній операції на першому етапі відводилася підрозділам інженерних військ збройних сил Єгипту, перед якими ставилося шість завдань: відкрити проходи через ізраїльський піщаний бар’єр; навести переправи для танків; звести переправи для легкої техніки; навести понтонні переправи для піхоти; забезпечити функціонування поромних переправ; розгорнути 750 легких моторних човнів для першої хвилі десанту.
Початок наступальної операції був призначений на 6 жовтня. В цей день юдеї відзначали велике релігійне свято Йом Кіпур. По цій причині ізраїльський уряд не наважився проводити мобілізацію, не маючи прямих незаперечних доказів вторгнення єгиптян і сирійців, а ізраїльська розвідка не спромоглася їх надати. Крім того, вважалось малоймовірним, що мусульмани можуть почати військові дії під час Рамадану (28 вересня – 26 жовтня 1973 р.). З метою забезпечення безпеки проведення операції, єгипетські війська отримали бойові розпорядження лише за шість годин до початку наступу. В ніч з 5 на 6 жовтня єгипетські водолази заблокували цементом ізраїльську систему викиду в канал сирої нафти.
Перша фаза розпочалась 6 жовтня о 14.00 – єгиптяни провели короткочасну масовану артилерійську підготовку по мінних полях і дротяних загородженнях піщаного валу і лінії Бар-Лева (застосовано до 2000 гармат, інтенсивність вогню сягала 175 пострілів на секунду); вогневі удари завдавалися по всій протяжності оборонного рубежу; 250 єгипетських літаків завдали авіаційних ударів по ізраїльських аеродромах (в ПС Ізраїлю – 440 літаків), командних пунктах, позиціях підрозділів ППО і РЕБ.
О 14.05-14.20 – перша хвиля єгипетського десанту: 8 тис. бійців спеціального призначення форсували канал на резинових моторних човнах і зайняли позиції на лінії Бар-Лева, призначені для ізраїльських танків; єгипетські підрозділи були насичені додатковими протитанковими і протиповітряними засобами для відбиття ударів ізраїльських танків і авіації.
О 14.45 – друга хвиля єгипетського десанту: піхотні підрозділи почали штурм ВОПів лінії Бар-Лева.
О 15.00 – підрозділи єгипетських інженерних військ почали промивати проходи для бронетехніки у піщаному валу – за кілька годин було створено 60 проходів на трьох напрямках основного удару. Контрудари ізраїльських танків не принесли успіху.
На другій фазі, з 16.00 – єгиптяни почали наводити переправи (в тому числі – хибні) через Суецький канал. З 20.30 почали функціонувати перші переправи для важкої техніки.
На третій фазі, з 01:00, 7 жовтня – завершено наведення всіх переправ, почався рух важкої техніки. Форсування єгиптянами каналу здійснювалося хвилями, всього було висаджено 12 хвиль десанту: перші 8 – виключно піхота, 9-12 – вже була техніка. Всього було наведено 10 переправ для важкої техніки п’яти єгипетських дивізій, підготовлено 50 пунктів висадки для поромів. Додатково перекидання піхоти здійснювалося вертольотами. Протиповітряне прикриття дій єгипетських військ на узбережжі Суецького каналу здійснювалося стаціонарними комплексами ППО, а в глибині захопленого на східному березі каналу за рахунок ПЗРК і ЗРК. На середину другої фази єгиптяни висадили на східний берег Суецького каналу 32 тис. особового складу, під час третьої фази канал перетнуло 780 єгипетських танків і 300 од. іншої техніки. На ранок 7 жовтня п’ять єгипетських плацдармів на східному березі каналу мали глибину до 9 км, ізраїльські війська відступали з лінії Бар-Лева після втрати майже 200 танків у контратаках. На 8 жовтня всі 5 плацдармів було з’єднано в один – глибиною вже 15 км, а єгипетське угруповання на Синайському півострові було нарощене до 90 тис. особового складу і 980 танків.
Таким чином, єгипетські війська під час операції “Бадр” спромоглися форсувати Суецький канал за 10 год (ізраїльська розвідка вважала, що для цього їм знадобиться не менше 50 год), взяти ізраїльський рубіж оборони і створити на Синайському півострові єдиний плацдарм глибиною 15 км.
Збройним силам Єгипту вдалося досягти успіху в операції “Бадр” завдяки низці факторів:
• забезпечення безпеки операції – розроблення планів з дотриманням режиму суворої таємності, а приховане зосередження військ відбулося під приводом проведення регулярних щорічних навчань;
• раптовість проведення наступальної операції – вона припала на суботу 6 жовтня, коли юдеї відзначали “Судний день”, у зв’язку з чим багато ізраїльських військовослужбовців були у звільненні, що вплинуло на боєготовність підрозділів Армії оборони Ізраїлю в районі каналу; ізраїльська влада не наважилася привести війська у бойову готовність і розпочати мобілізацію напередодні свята; ізраїльська розвідка запізно надала інформацію про плани ворога; ізраїльтяни вважали малоймовірним, що мусульмани почнуть бойові дії під час Рамадану;
• ретельно сплановане і чітко скоординоване форсування Суецького каналу – переправа військ здійснювалася швидким темпом із дотриманням графіку; перші хвилі десанту переправлялись на великій кількості малих моторних човнів, що дозволило забезпечити плацдарм, необхідний для наведення переправ;
• ефективне застосування єгиптянами частин піхоти і спеціального призначення, насичених переносними протитанковими і протиповітряними засобами, які спромоглися влаштувати засідки для ізраїльських резервів;
• масований артилерійський вогонь створив для першої хвилі десанту проходи у мінних загородженнях;
• дії єгипетських військ уздовж всього рубежу оборони не дозволили ізраїльтянам визначити напрямки головного удару;
• ефективне виконання завдань підрозділами інженерних військ збройних сил Єгипту – розмивання піщаного валу брандспойтами, швидкість наведення і ремонту переправ, розмінування;
• ізраїльська авіація не спромоглася використати свою перевагу в повітрі через високу концентрацію єгиптянами засобів ППО різних типів.
Висновки
1. Наведені операції об’єднані загальними рисами:
• досягнення стратегічної раптовості, введення противника в оману щодо строків початку наступу (війни) та напрямків головних ударів;
• приховане зосередження сил і засобів на напрямках головних ударів;
• використання нових тактичних способів і прийомів при прориві глибокоешелонованої оборони противника:
• створення німцями угруповань танків і механізованої піхоти та інженерних підрозділів для забезпечення високого рівня мобільності і швидкого просування вглиб території противника (Лінія Мажино);
• прикриття наступальних сухопутних угруповань єгипетської армії сучасними радянськими мобільними ЗРК малої дальності та масоване застосування ПЗРК, що нівелювало перевагу ізраїльської авіації. Масоване насичення протитанковими засобами єгипетських піхотних підрозділів першого ешелону (1 ПТРК «Малютка» та 1 РПГ у відділенні).
2. Особливості у підходах до прориву глибокоешелонованих оборонних позицій противника:
• прорив за рахунок несподіваного маневру із новаторськими підходами до застосування танкових з’єднань і проведенням десантних операцій у глибокому тилу противника (1940 р.);
• прорив за рахунок створення суттєвої чисельної переваги в артилерії, піхоті, танкових військах і авіації, здійснення обхідного маневру для відволікання сил противника на інший напрям ведення бойових дій (1943 р.);
• прорив за рахунок використання погодних умов для нівелювання переваги противника у повітрі і несподіваного вибору місця основного удару (1944 р.);
• прорив за рахунок новаторських інженерних рішень, застосування протиповітряних та протитанкових засобів і високого рівня взаємодії військ (1973 р.).
3. Здійснений аналіз історичних прикладів успішних операцій з прориву системи глибокоешелонованої оборони є суто рекомендаційним з огляду на суттєві відмінності в засобах і способах ведення бойових дій, викликаних еволюцією воєнної справи.
В загальному контексті також треба згадати, що Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Валерій Залужний неодноразово наголошував, що в умовах нинішньої війни цілковита ситуаційна обізнаність та наявність засобів автоматизації й зв’язку значно зменшують часові показники для прийняття управлінських рішень. І в той же час наявність засобів спостереження, розвідки та БпЛА ускладнюють здійснення заходів з введення противника в оману, а наявність мобільних високоточних засобів ураження дозволяє знищити логістичні об’єкти, місця базування авіації, кораблів, ППО та РВіА та нівелювати перевагу в повітрі й на морі і не лише тільки за ускладнення погодних умов.
Отже, в сучасних умовах стрімкого розвитку озброєння і військової техніки, засобів автоматизації та зв’язку змінюються не лише тактичні прийоми, а і стратегія застосування військ (сил). І завдання військової науки - знайти відповідь на запити досвіду сучасної війни.